Лина Костенко

[levkonoe]

Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум. Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем,
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій.


***
Мені відкрилась істина печальна:
Життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки
Ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі –
Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.




***
Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич.
А те запахуще – любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.
Виходили з річки і дуже чомусь ревли.
І падали груші, і звались вони бергамоти.
Воли ремиґали, і звались вони – воли.

Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,
І пирхали важко рудими ніздрями злив.
Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,
Убитий шуліка чомусь між камінням плив…


***
Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза – як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі приватні,
Схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя – як ночи горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

***
Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
далекий обрій пензликом торка.

Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменіть тепло.
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило.